Лекція 10

 

Тема 5. Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства

Тема 6. Організація виробництва та його обслуговування

1. ІНВЕСТИЦІЇ

                    Сутність, структура та класифікація інвестицій

 Інвестиції – всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

До майнових і інтелектуальних цінностей відносять:

-             грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

-           рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності), майнові права, що випливають і авторські права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

-  сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва, але не запатентованих «ноу-хау»;

-                права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням, а також інші майнові права, інші цінності.

Згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» інвестиція – це операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно.

Під інвестиціями розуміють економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу підприємства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату. Це можуть бути:

-            вкладення, пов’язані з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також витати із будівництва доріг, мостів та інших інженерних споруд;

-            витрати на обладнання, наукові дослідження;

-            витрати та підготовку кадрів, що є інвестиціями в «людський капітал», оскільки саме будинки, і машини, і обладнання виступають результатом людської діяльності.

Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції характеризують загальний обсяг інвестиційних коштів у певному періоді, спрямованих на відтворення (нове будівництво, реконструкцію, розширення, придбання засобів виробництва), приріст товарно-матеріальних запасів, а також на підтримання діючих потужностей.

Чисті інвестиції є вкладенням коштів у виробничі фонди, що заново створюються та виробничий апарат, що відновлюється. Вони дорівнюють сумі валових інвестицій, зменшених на суму амортизаційних відрахувань у певному періоді.

Основним джерелом інвестування є національний доход, за рахунок якого створюється фонд накопичення, який, в свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд поновлення. За рахунок цих фондів формуються інвестиційні ресурси.

Джерелом чистих інвестиційних ресурсів є фонд поновлення, за рахунок якого формуються нові виробничі фонди. Вони менші за валові на розмір коштів, які спрямовуються з фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань.

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. В економічній науці і на практиці з метою ведення обліку, аналізу і планування інвестиції класифікуються за окремими ознаками, а саме:

1.    За об’єктами вкладених засобів виділяють::

-   реальні інвестиції, тобто вкладення коштів у виробничі фонди (основні і оборотні). Переважно це вкладення в матеріальні активи (будівлі, споруди, техніку та матеріальні цінності), а також в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, «ноу-хау», технічну, проектну та іншу документацію).

-   фінансові інвестиції, тобто вкладення капіталу в розробку проектів, у купівлю акцій, облігацій та інших цінних паперів різних підприємств і установ, випущених державою або приватними юридичними особами. Таке інвестування здійснюється шляхом продажу і купівлі цих цінних паперів, як правило, на фондовому ринку.

2.    За характером участі в інвестуванні виділяють:

-   прямі інвестиції, під якими розуміють безпосередню участь інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладення засобів.

-   непрямі інвестиції, тобто інвестування опосередковане, шляхом звернення до інвестиційних або фінансових посередників.

3.         За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції.

У практиці провідних інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізують наступним чином: а) до 2 років; б)від 2 до 3 років; в) від З до 5 років; г) більше 5 років.

4.    За формами власності інвесторів виділяють:

-       приватні інвестиції – вкладення засобів, що здійснюється громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, перш за все – колективної (правильно було б назвати цю форму інвестицій «недержавними» але в економічній практиці використовують термін «приватні»).

-       державні інвестиції – вкладення, що здійснюють центральні та місцеві органи влади і управління за рахунок бюджетних засобів, а також державні підприємства та заклади за рахунок власних та позичкових засобів.

5.   За регіональною ознакою розрізняють:

-  національні (внутрішніми) інвестиції – це вкладення капіталу резидентами (юридичними або фізичними особами) даної країни в об’єкти інвестування на її території.

-  іноземні інвестиції передбачають вкладення капіталу нерезидентами в об’єкти (інструменти) інвестування даної країни.

6.   В залежності від форми участі інвестора:

-     частково приймають участь в заново створюваних підприємствах або придбання частини діючих підприємств (часткова участь в товаристві з обмеженою відповідальністю);

-          створення     підприємств,     які     повністю      належать      інвестору      або привласнення діючих підприємств повністю;

-    привласнення рухомого та нерухомого майна шляхом прямого отримання або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

-        привласнення    концесій    та    використання    природних    ресурсів, прав користування землею та інших майнових прав.

7.   За ступенем ризику інвестиції поділяються на такі види:

-   безризикові;

-   ризикові.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій.

Правову основу інвестиційної діяльності створюють Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про іноземні інвестиції», Закон України «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україну», Закон України «Про цінні папери та фондову біржу». Згідно закону всі суб’єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів.

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

-   інвестування, що здійснюється суб’єктами інвестиційної діяльності;

-   іноземного інвестування;

-      спільного інвестування, що здійснюється громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.

Об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути:

-   будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства;

-     цінні папери;

-   цільові грошові вклади;

-   науково-технічна продукція;

-           інтелектуальні цінності;

-           інші об’єкти власності та майнові права.

Забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Суб’єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Процес вкладення капіталу називається інвестуванням.

Усі суб’єкти інвестиційної діяльності мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок:

-           власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, грошові накопичення і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

-           позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

-           залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші вклади громадян і юридичних осіб);

-           бюджетних інвестиційних асигнувань;

-           безоплатних  та благодійних вкладів, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.

                   Джерела формування реальних інвестицій

 Формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел і застосування перевірених методів фінансування інвестиційних програм (проектів) належать до важливих функцій (елементів) інвестиційної політики фірми на будь-якому етапі її становлення і розвитку.

Джерела інвестування можна класифікувати за такими ознаками:

1.        За характером власності: власні; залучені; позичкові. Серед власних джерел формування інвестиційних ресурсів головну роль, безумовно, відіграє прибуток, що залишається у розпорядженні фірми після сплати податків, тобто чистий прибуток. Другим за значенням джерелом власних коштів є амортизаційні відрахування, розмір яких залежить від обсягу використовуваних фірмою основних фондів та прийнятої політики їх амортизації (застосування методів прямолінійної чи прискореної амортизації).

Певне практичне значення для формування власних інвестиційних ресурсів мають інші джерела коштів. Зокрема, до них належать:

-       страхова сума відшкодування збитків через втрату майна;

-       раніше здійснені вкладення, які мають бути погашені у поточному році;

-       реінвестована шляхом продажу частина основних фондів;

-               іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів.

2.   За видами власності:

державні інвестиційні ресурси (бюджетні кошти та кошти позабюджетних фондів, державні позики, пакети акцій та інші основні та оборотні кошти, що належать до державної власності); інвестиційні, у тому числі фінансові ресурси комерційних та некомерційних суб’єктів господарювання, громадських об’єднань, фізичних осіб, у тому числі іноземних. Такі інвестиційні ресурси включають власні та залучені кошти підприємств, а також інституційних інвесторів, у тому числі інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній тощо.

3.   За рівнем власності:

а) на рівні держави: кошти державного, регіонального та місцевих бюджетів, а також позабюджетних фондів; залучені кошти державної фінансово-кредитної системи; позикові кошти у вигляді державних іноземних запозичень (зовнішній борг держави) та державних облігацій, боргових, товарних та інших позик (внутрішній борг держави);

б) на рівні підприємства: власні кошти; залучені кошти; позичкові кошти.

 

                  Методичні підходи до оцінки ефективності реальних інвестицій

 У системі управління використанням капіталу в процесі реального інвестування оцінка ефективності інвестиційних проектів представляє собою один з найбільш відповідальних етапів. Від того, наскільки об’єктивно і всебічно проведена ця оцінка, залежать строки повернення вкладеного капіталу, варіанти альтернативного його використання, додатково генерований потік прибутку підприємства в майбутньому періоді.

Розглянемо базові принципи і методичні підходи, які використовуються в сучасній практиці оцінки ефективності інвестування капіталу реальні інвестиційні проекти. Основні з таких принципів полягають у наступному:

1.        Оцінка ефективності реальних інвестиційних проектів повинна здійснюватися на основі зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, і сум і термінів повернення інвестованого капіталу, з іншого. Це загальний принцип формування системи оцінювальних показників ефективності, відповідно до якого результати будь-якої діяльності повинні бути зіставлені з витратами (застосованими ресурсами) на її здійснення. Стосовно до інвестиційної діяльності він реалізується шляхом зіставлення прямого і зворотного потоків інвестованого капіталу.

2.        Оцінка обсягу інвестиційних витрат повинна охоплювати всю сукупність використовуваних ресурсів, пов’язаних з реалізацією проекту. У процесі оцінки повинні бути враховані всі прямі і непрямі витрати грошових коштів (власних і позикових), матеріальних і нематеріальних активів, трудових та інших видів ресурсів.

3.        Оцінка повернення інвестованого капіталу повинна здійснюватися на основі показника «чистого грошового потоку». Цей показник формується за рахунок сум чистого прибутку та амортизаційних відрахувань в процесі експлуатації інвестиційного проекту. При проведенні різних видів оцінки цей показник може розглядатися як середньорічний, так і диференційований по окремих періодах експлуатації інвестиційного проекту.

4.    У процесі оцінки суми інвестиційних витрат капіталу і чистого грошового потоку повинні бути обов’язково приведені до теперішньої вартості.

5.    Вибір дисконтної ставки в процесі приведення окремих показників до теперішньої вартості має бути диференційований для різних інвестиційних проектів. У процесі такої диференціації повинні бути враховані рівень ризику, ліквідності та інші індивідуальні характеристики реального інвестиційного проекту.

До основних показників ефективності інвестиційного проекту належать такі:

- чиста приведена вартість , що відображає абсолютну величину економічного ефекту від реалізації інвестицій

- індекс рентабельності інвестицій характеризує співвідношення дисконтованих грошового потоку та інвестиційних коштів

- термін окупності, тобто термін повернення авансованих інвестиційних коштів, що базується на величині грошового потоку з приведенням його абсолютної величини до теперішньої вартості (із застосуванням дисконтного множника).

 Економічну ефективність виробничих інвестицій можна визначити за допомогою показників їх абсолютної та порівняльної економічної ефективності.

Абсолютна ефективність капітальних вкладень характеризує загальну величину їх віддачі та визначається відношенням величини економічного ефекту до величини понесених витрат.

Абсолютна ефективність виробничих інвестицій (капітальних вкладень) визначається за допомогою двох взаємопов'язаних показників:

1)  коефіцієнта економічної ефективності (прибутковості) капітальних витрат:

2)     період (строк) окупності капітальних вкладень - є оберненим показником до коефіцієнта прибутковості:

                   Сутність і форми фінансового інвестування

 За чинним законодавством фінансова інвестиція- це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних папepiв, деривативів та інших фінансових інструментів. Інвестування вільних коштів у фінансові інструменти передбачає різні цілі, основними з яких є: одержання в майбутньому прибутку, перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери, установлення контролю над підприємством-емітентом тощо.

Фінансові інвестиції — це активна форма ефективного використання вільного капіталу підприємства, яка має особливості у тому, що:

-        здійснюється на більш пізніх стадіях розвитку підприємства, коли задоволені його потреби в реальних інвестиціях;

-        дає можливість здійснювати зовнішнє інвестування в країні i за її межами;

-        є незалежними видом господарської діяльності для підприємств реального сектора економіки, оскільки стратегічні завдання їх розвитку можуть вирішуватися тільки шляхом вкладень капіталу до статутного фонду і придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств;

-        дозволяє підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидко i дешево;

-        підприємство має можливість вкладати кошти як в без ризикові інструменти, так i в спекулятивні, i, таким чином, здійснювати свою інвестиційну політику як консервативний або агресивний інвестор;

-        потребує мінімум часу для прийняття управлінських рішень порівняно з реальними інвестиціями (проектами);

-        виникає необхідність активного моніторингу i оперативності у прийнятті рішень при здійсненні фінансових інвестицій, оскільки фінансовий ринок має високі коливання кон’юнктури.

Переважно поняття фінансові інвестиції пов’язане з цінними паперами.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між особою, яка їх випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здебільшого способом повного індосаменту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому і гарантує участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фіксованого відсотка. Облігації всіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної та місцевої позик ухвалюють відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади, а облігацій підприємств – емітент з оформленням відповідним протоколом. Підприємства (акціонерні товариства) можуть випускати облігації на суму не більше 25% від розміру статутного фонду і за умови повної оплати всіх раніше випущених акцій.

Кошти, одержані від реалізації облігацій позичкового характеру, направляються відповідно до державного та місцевого бюджетів, а також до позабюджетних фондів місцевих адміністрацій.

Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту, так і відсотків на нього.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує без умовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Фінансові інвестиції групують за такими стратегічними напрямами:

-    інвестиційні операції з традиційними інструментами;

-    придбання похідних цінних паперів (деривативів);

-    депозитні операції підприємств;

-    пайова участь у спільних підприємствах.

Залежно від мети інвестування, терміну перебування на підприємстві i ліквідності, фінансові інвестиції поділяють на довгострокові та поточні.

Довгостроковими фінансовими інвестиціями є фінансові інвестиції на період понад один рік, а також інвестиції, що не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент.

Поточні інвестиції – це фінансові інвестиції терміном, що не перевищує одного року, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (окрім інвестицій, які є еквівалентами грошових коштів).

На сучасному етапі економічного розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів та юридичних осіб передбачає вкладення надлишкових (тимчасово вільних) коштів не в один, а у велику кількість інвестиційних об’єктів, генеруючи тим самим певну диверсифіковану сукупність їх. Такий метод дістав назву «портфельне інвестування».

Інвестиційний портфель – це цілеспрямовано сформована сукупність об’єктів фінансового та/або реального інвестування, призначена для реалізації попередньо розробленої стратегії, що визначає інвестиційну мету.

Управління портфелем потребує зваженого підходу і дає найкращі результати завдяки ретельному аналізу потреб інвестора, а також прийнятних для включення в портфель інвестиційних інструментів. При формуванні портфеля слід зважати на такі умови: необхідний рівень поточного доходу, збереження й приріст капіталу, податкові аспекти, ризик тощо. Кожен із цих чинників та їхні комбінації відіграють вагому роль під час визначення типу портфеля, що відповідає інвестиційним цілям певного інвестора.

 Методичні підходи до оцінки ефективності фінансового інвестування

Оцінка ефективності фінансового інструменту інвестування зводиться до оцінки його реальної вартості, що забезпечує отримання очікуваної норми інвестиційного прибутку по ньому.

Акції мають номінальну, балансову, ліквідаційну та ринкову ціни:

-  номінальна ціна – встановлена при випуску акції, показує яка частка уставного капіталу відповідає однієї акції в момент створення акціонерного товариства;

-  балансова ціна – вартість чистих активів акціонерного товариств, що приходиться на одну акцію за балансом;

-       ліквідаційна ціна – вартість майна, що реалізується акціонерним товариством за фактичними цінами в розрахунку на одну акцію;

-  ринкова (курсова) ціна – це ціна, за якою акція продається або купується на ринку.

Прибутковість однієї акції визначається співвідношенням розміру дивідендів у розрахунку на одну акцію й ринкової вартості акцій у конкретний період господарювання.

Зрештою доцільність купівлі акцій того або іншого підприємства при наявності альтернативного варіанта вкладення капіталу можна визначити, якщо порівняти майбутню вартість акцій на кінець прогнозованого періоду і майбутню вартість доходу за альтернативним варіантом.

Облігація – засвідчує внесення її власником коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цих паперів у передбачений строк з виплатою відсотків. Її особливістю є те, що сукупність платежів, які повинен отримати володар облігації, розтягнута у часі, тому усі майбутні платежі необхідно продисконтувати до моменту часу, для якого здійснюється оцінка облігації.

Дохід від здійснених вкладень капіталу як у цінні папери, так і інші фінансові інструменти визначається як різниця між реальною вартістю фінансового активу та початковими інвестиціями в такі активи.

 2. ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

         Загальна характеристика інноваційних процесів

 Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає інновації як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інноваціями прийнято вважати вкладення інвестиційного капіталу в нововведення, що призводять до кількісних або якісних поліпшень підприємницької діяльності.

Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змінам останнього. За своїм характером інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємопов’язані види.

Ідеєю нововведення може бути народжена інвенція, ініціація або дифузія інновації.

Інвенція - ідея, пропозиція або проект, що після пророблення виллються в інновацію.

Ініціація - це рекомендації щодо удосконалення науково-технічної, організаційної, продуктивної або комерційної діяльності, метою яких є початок інноваційного процесу або його продовження (розвиток).

Дифузія - пропозиція по використанню вже один раз обґрунтованої і впровадженої ідеї інновації.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» інноваційна діяльність визначена як форма інвестицій і здійснюється з метою впровадження НТП у виробництво і соціальну сферу. Ця діяльність включає:

-            випуск і поширення принципово нових видів техніки і технологій;

-  прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

-     реалізацію довгострокових науково-технічних програм із тривалими термінами окупності витрат;

-  фінансування функціональних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

-  розроблення і впровадження нової технології, що зберігає ресурси, призначеної для поліпшення соціального та екологічного стану.

Досвід свідчить, що не всі інновації втілюються в практику, а тим більше не всі досягають завершення інвестиційним процесом. Значення терміну «інновація» залежить від конкретної мети дослідження, вимірювання або аналізу об’єкта.

У зв’язку з цим розрізняють такі основні типи інновацій.

–               товарна інновація – введення нового продукту;

–               технологічна інновація – введення нового методу виробництва;

–               ринкова інновація – створення нового ринку товарів або послуг;

–               маркетингова інновація – освоєння нового джерела постачання сировини або напівфабрикатів;

–               управлінська інновація – реорганізація структури управління;

–               соціальна інновація – впровадження заходів для поліпшення життя населення;

–               екологічна інновація – впровадження заходів для охорони навколишнього середовища.

Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути:

-                 фізичні та юридичні особи України;

-    фізичні та юридичні особи іноземних держав;

-                 особи без громадянства;

-         об’єднання юридичних та фізичних осіб, які проводять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Підприємство (об’єднання підприємств) будь-якої форми власності, на якому понад 70 % обсягу продукції (у грошовому вимірі) за звітний період становлять інноваційні продукти або інноваційна продукція, визнається інноваційним підприємством.

Інноваційний продукт – є результатом виконання інноваційного проекту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою нової технології (в тому числі інформаційно) чи продукції: з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії і відповідає таким вимогам:

-            він є реалізацією (впровадженням) об’єктів інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або він є реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об’єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту;

-            розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

-            в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, тобто інноваційний проект – комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту й (або) інноваційної продукції.

Інноваційною визнається продукція, яка відповідає таким вимогам:

‒вона є результатом виконання інноваційного проекту;

‒така продукція (товари чи послуги) є конкурентоспроможною.

Об’єкти інновацій:

‒інноваційні програми і проекти;

‒нові знання та інтелектуальні продукти;

‒виробниче обладнання та процеси;

‒інфраструктура виробництва і підприємництва;

‒організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

‒сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

‒товарна продукція;

‒механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі. Результатом інноваційних процесів є новинки, а запровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змінам останнього. Первісними імпульсами запровадження новин (нововведень) на підприємствах служать не тільки суспільні потреби й результати фундаментальних наукових досліджень, а й використання зарубіжного прогресивного досвіду в галузі технології та організації виробництва, сучасних форм господарювання.

За своїм характером інноваційні процеси, новинки й нововведення поділяються на взаємопов’язані види:

-  технічні новинки і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів);

-       організаційні нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми організації різних типів виробництва й колективної праці тощо);

-       економічні – методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінювання результатів діяльності;

-       соціальні – різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передовсім керівного складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я людини та охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо);

- юридичні – нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.

За масштабністю і силою впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі новинки та нововведення можна об’єднати в дві групи – локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні).

Будь-які локальні і глобальні нововведення різного спрямування можуть забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо підприємства використовують їх постійно, комплексно й гармонічно. Найбільший за наслідками безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні та організаційні нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано (через ефективність нових організаційно-технічних рішень).

 

Методичні підходи до оцінки ефективності інновацій

 Оцінка нововведень служить основою прийняття рішень щодо реалізації пропозицій (перспективна оцінка) та проведення контролю за використанням створених об’єктів (ретроспективна оцінка).

Метою оцінки є визначення показників ефективності, які дозволяють сформувати комплексну характеристику результатів, що досягаються за рахунок використання нових підходів до задоволення існуючих і виникаючих потреб. Впровадження нововведень може створювати різні види ефектів.

Інноваційна діяльність підприємства супроводжується різноманітними результатами (ефектами). Під ефектом розуміють досягнутий результат у його матеріальному, грошовому, соціальному вимірі.

Результати інноваційної діяльності можуть бути якісними й кількісними, в т. ч. в натуральному, трудовому та вартісному вимірах.

Будь-який результат інновацій у вартісному виразі узагальнюється економічним ефектом. Науково-технічні, соціальні, екологічні та інші результати, що не можуть бути оцінені у вартісному виразі, не поглинаються економічним ефектом й існують самостійно.

Економічний ефект визначається переважанням вартісної оцінки результатів інноваційної діяльності над вартісною оцінкою пов’язаних з нею витрат.

Економічний ефект від інноваційної діяльності оцінюється прибутком від:

-   реалізації інноваційної продукції;

-   впровадження нового технологічного процесу;

-   покращення використання виробничих потужностей;

-   впровадження винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій тощо;

-   ліцензійної діяльності.

Ефективність інновацій – результуюча величина, що визначається здатністю інновацій зберігати певну кількість трудових, матеріальних і фінансових ресурсів з розрахунку на одиницю створюваних продуктів, технічних систем, структур. Прагнення до збільшення прибутку може бути реалізовано через максимізацію поточних прибутків чи їх максимізацію в капіталізованій формі, тобто накопиченого на кінець періоду майна. Як наслідок, оцінка ефективності базується на різних показниках.

Одна група методів – статичні – не враховує впливу чинника часу на цінність платежів. До цієї групи належать метод порівняння прибутків (чистих доходів), метод порівняння витрат, метод порівняння прибутковості (рентабельності), метод окупності. Другу групу складають динамічні методи оцінки економічної ефективності інвестицій. В їх основу покладено динамічний підхід, який суттєво знижує недоліки статичних методів. Це забезпечується за допомогою врахування фактору часу на цінність платежів.

           

3.    Виробничий процес,його різновиди і структура

 

Виробничий процес - це сукупність взаємозалежних основних, допоміжних і обслуговуючих процесів праці і знарядь праці з метою створення споживчих вартостей - корисних предметів праці, необхідних для виробничого або особистого споживання.

Розрізняють основні, допоміжні та обслуговуючі виробничі процеси.

Основні виробничі процеси - це та частина процесів, у якій відбувається безпосередня зміна форм, розмірів, властивостей внутрішньої структури предметів праці і перетворення їх у готову продукцію.

До допоміжних виробничих належать такі процеси, результати яких використовуються безпосередньо в основних процесах, для забезпечення їх ефективного здійснення.

Обслуговуючі виробничі процеси – це процеси праці з надання послуг, необхідних для здійснення основних і допоміжних виробничих процесів.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення,типу виробництва та деяких інших факторів.

 

Виділяють два методи організації виробництва:не потоковий і потоковий.

 

Непотоковому виробництву властиві такі ознаки: на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них є невеликою й недостатньою для нормального завантаження устаткування; робочі місця розміщуються за однотипними технологічними групами без певного зв’язку з послідовністю виконання операцій, Після окремих операцій предмети праці часто поступають на проміжні склади і чекають звільнення робочого місця для виконання наступної операції. Непотоковий метод застосовується переважно в одиничному і серійному виробництвах.

 

Потокове виробництво - високоефективний метод організації виробничого процесу. За умов потоку виробничий процес здійснюється в максимальній відповідності до принципів його раціональної організації. Потокове виробництво має такі ознаки:

а) за групою робочих місць закріплюється оброблення або складання предметів одного найменування або обмеженої кількості найменувань конструктивно та технологічно подібних предметів;

б) робочі місця розміщуються послідовно за ходом технологічного процесу;

в) технологічний процес має високу поопераційну диференціацію, на кожному робочому місці виконується одна або кілька схожих операцій;

г)предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими транспортними партіями згідно з ритмом роботи, що забезпечує високий ступінь паралельності та безперервності процесу. Широко застосовується спеціальний міжопераційний транспорт (конвеєри), який виконує не тільки функції переміщення предметів, а й за- дає ритм роботи.

Потокові методи застосовуються для виготовлення продукції в значних обсягах і протягом тривалого часу, тобто в масовому й багатосерійному виробництві.

                           Виробничий цикл,його характеристика та структура

Виробничий цикл - один із найважливіших показників, який є основою для розрахунку багатьох інших показників виробничо-господарської діяльності підприємства.

Виробничий цикл - це календарний період часу, протягом якого виріб або партія виробів, що обробляються, проходять усі операції виробничого процесу або певної його частини і перетворюються на завершений продукт.

Інтервал календарного часу від початку першої виробничої опера- ції до закінчення останньої називається тривалістю виробничого циклу в часі, яка вимірюється в днях, годинах, хвилинах, залежно від виду виробу та стадії оброблення.

Виробничий цикл включає:

Час виконання технологічних операцій - основна складова виробничого циклу, яка необхідна для здійснення конкретних робочих операцій перетворення предмета праці на готову продукцію. Підготовчо-завершальний час виділяється робітникові для ознайомлення із здаванням і для здачі готової продукції.

Тривалість операційного циклу складається з часу виконання технологічної операції та підготовчо-завершального часу, тобто тривалість операційного циклу- це час оброблення однієї партії деталей на конкретній операції технологічного циклу.

Тривалість проходження природних процесів визначається особливостями технології, тобто природні процеси характеризуються тільки затратами часу.

Тривалість обслуговуючих процесів складається з часу виконання контрольних операцій, складських та транспортних (включаючи навантаження й розвантаження) операцій.

Сукупність усіх складових виробничого процесу утворює його робочий період.

Частина виробничого циклу - це перерви, які складаються з міжопераційних і міжзмінних перерв.

Міжопераційні перерви утворюють:

—   перерви між партіями - виникають під час оброблення партії деталей, адже не всі деталі обробляються одночасно. Скорочувати ці перерви можна за рахунок скорочення обсягу транспортних партій деталей, однак це потребує певного збільшення затрат на транспортування деталей між робочими місцями;

—             перерви очікування - виникають при порушенні ходу виконання технологічного процесу, коли попередня технологічна операція вже закінчилася, а робоче місце на наступній операції ще не звільнилося від виконання певної роботи;

—   перерви комплектування - виникають на складальних операціях, коли на місце складання надходять не всі найменування деталей.

Міжзмінні перерви (на обід, вихідні та святкові дні, між змінами) є невід’ємною складовою частиною виробничого процесу.

Тривалість виробничого циклу залежить від:

—   тривалості робочого часу, необхідного для виробництва продукції;

—   розміру партії;

—   тривалості  перерв у процесі виробництва;

—   тривалості операцій, прямо не пов’язаних з виробничим процесом.

Час виконання основних операцій оброблення виробу становить технологічний цикл, що означає час, протягом якого оброблюється предмет праці. На тривалість робочого періоду справляє вплив низка чинників, головні з яких: якість проектно-конструкторських робіт; рівень стандартизації виробів; організаційні фактори.

Час технологічного обслуговування включає в себе контроль якості оброблення виробу, контроль режиму роботи машин та обладнання, прибирання робочого місця, час доставляння деталей до робочого місця.

Час перерв – це час, протягом якого не змінюються жодні якісні характеристики виробу,але продукція ще не є готовою і процес виробництва не завершено.

 

Типи виробництва, їхні техніко-економічні особливості

Під типом виробництва розуміють сукупність ознак, що визначають організаційно-технічну характеристику виробничого процесу, здійснюваного на одному або багатьох робочих місцях у масштабі ділянки, цеху, підприємства.

В основу класифікації типів виробництва покладено такі фактори: широта номенклатури, обсяг випуску, ступінь сталості номенклатури, характер завантаження робочих місць і їх спеціалізація.

Номенклатура продукції являє собою кількість найменувань виробів, закріплених за виробничою системою, і характеризує її спеціалізацію. Чим ширша номенклатура, тим менш спеціалізованою є система,і, навпаки, чим вона вужча, тим вищий ступінь спеціалізації. Широка номенклатура продукції, що випускається, зумовлює велике розмаїття технологічних процесів і операцій, устаткування, інструментів, оснащення і професій робітників.

Обсяг випуску виробів - це кількість виробів визначеного виду, що виготовляються виробничою системою протягом визначеного часу. Обсяг випуску і трудомісткість кожного виробу впливають на характер спеціалізації цієї системи.

Ступінь сталості номенклатури - це повторюваність виготовлення виробу даного виду в послідовні періоди часу. Якщо в один плановий період часу виріб даного виду виготовляється, а в інші - не випускається, то ступінь сталості відсутній. Регулярне повторення випуску виробів даного виду є однією з передумов забезпечення ритмічності виробництва.

Характер завантаження робочих місць означає закріплення за ними певних операцій технологічного процесу. Якщо за робочим місцем закріплено мінімальну кількість операцій, то це вузька спеціалізація, а за закріпленням великої кількості операцій - широка спеціалізація.

Залежно від зазначених факторів розрізняють три типи виробничих процесів, або три типи виробництва: одиничне, серійне і масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виробів і випуском малих обсягів однакових виробів,повторне виготовлення яких, як правило, не передбачається.

Серійне виробництво спеціалізується на виготовленні обмеженої номенклатури виробів порівняно невеликими обсягами і повторюваними через визначений час партіями (серіями). Залежно від кількості операцій, що закріплюються за кожним робочим місцем, регулярності повторення партій виробів і їх розміру розрізняють три підтипи (види) серійного виробництва: дрібно-, середньо- і багатосерійне.

Масовий тип виробництва характеризується випуском вузької номенклатури виробів протягом тривалого періоду часу і великим обсягом, стабільною повторюваністю.