Лекція 9

 

Тема 4. Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси

 

Сутність, класифікація та структура основних фондів.

 Для здійснення процесу виробництва потрібно поєднання основних видів економічних ресурсів: праці, капіталу і матеріальних ресурсів. Це обмежені ресурси, від яких залежить рівень витрат і цін на готову продукцію, результативність роботи підприємства.

Капітал – це виробничий ресурс тривалого користування, що бере участь у виробництві протягом багатьох років з моменту придбання або будівництва.

В процесі обороту види капіталу різняться своєю інтенсивністю руху. Одна частина капіталу у вигляді предметів праці, інша – засобів праці.

Предмети праці – використовуються в процесі виробництва продукції в продовж одного виробничого циклу (сировина, енергія тощо).

Засоби праці – використовуються в процесі виробництва продукції протягом багатьох виробничих циклів (будівлі, устаткування тощо).

Сукупність предметів праці та засобів праці являє собою засоби виробництва.

Засоби виробництва – це сукупність всіх елементів, що беруть участь у процесі виготовлення продукції.

Зустрічаються два терміни «основні засоби» і «основні фонди». Вони виражають одну й ту ж економічну категорію.

Основні фонди в грошовому вираженні є кошти. В законодавчих документах на даний час використовуються поняття «основні засоби».

Основні засоби - це матеріальні ресурси, які підприємство утримує з метою використання в процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних та соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких становить більше одного року.

У складі основних засобів крім «капітальних витрат на поліпшення земель», усі інші елементи належать до категорії «основні фонди».

Основні фонди – це частина засобів виробництва, що зберігають свою натуральну форму, беруть участь у багатьох виробничих циклах і свою вартість переносять на вартість готової продукції частинами в міру спрацювання.

Предмети праці, як частина засобів виробництва, беруть участь і повністю споживаються лише в одному виробничому процесі і формують при цьому оборотні фонди підприємства.

Оборотні фонди – це частина виробничих фондів підприємства, що повністю споживається протягом одного виробничого циклу, змінюючи свою натуральну форму, розміри і властивості, і переносить свою вартість на вартість виготовленої продукції відразу в повному обсязі.

До оборотних фондів підприємства належать запаси сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива тощо. Під час виготовлення продукції вони беруть участь і повністю споживаються в одному виробничому процесі, змінюють свою форму та властивості, а їхня вартість відразу повністю включається до вартості виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг.

Сукупність основних та  оборотних фондів  підприємства становить його виробничі фонди.

Для правильного обліку, ефективного використання та планування відтворення основних фондів важливе значення має їх класифікація.

1.   За функціональним призначенням розрізняють:

1) основні фонди виробничого призначення – ті основні фонди підприємства, які беруть участь у виробничому процесі або сприяють його здійсненню (наприклад, обладнання, транспортні засоби, будівля виробничого цеху та інші);

2) основні фонди невиробничого призначення – ті основні фонди підприємства, які не беруть участі у виробничому процесі та призначені в основному для задоволення побутових, комунальних і соціально-культурних потреб працівників (гуртожитки, їдальні, медичні пункти тощо).

У загальній структурі основних фондів підприємства більш як 90% становлять основні фонди виробничого призначення.

2.         За характером участі у виробничому процесі основні фони виробничого призначення поділяють на:

1)      активну частину, до якої належать ті основні виробничі фонди, що безпосередньо беруть участь у виробничому процесі. Наприклад, обладнання, машини, транспортні засоби;

2)      пасивну частину, що включає ті основні виробничі фонди, які забезпечують здійснення виробничої діяльності, але не беруть у ній безпосередньої участі. Так, до неї належать будівлі, споруди, передавальні пристрої тощо.

Збільшення частки активної частини основних фондів надає можливості підприємству нарощувати обсяги виробництва.

3.         За видами основні фонди підприємств усіх галузей господарства класифікуються наступним чином:

1)       будівлі – виробничі корпуси та будинки, в яких розміщені різні цехи, лабораторії, склади, адміністративно-господарські підрозділи та служби;

2)       споруди – ця група основних фондів створює умови, необхідні для виробництва шляхом виконання тих чи інших функцій, не пов’язаних зі зміною предметів праці (шахти, нафтові та газові свердловини, водонапірні башти, мости, естакади, під’їзні дороги тощо);

3)         передавальні пристрої – лінії електропередачі, тепломережі, трубопроводи для передачі між об’єктами води, пари, газу, повітря, кислоти тощо;

4)     машини та обладнання;

5)     транспортні засоби – рухомий склад залізничного, автомобільного та інших видів транспорту для транспортування пасажирів, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів (електровози, морські та річкові судна, автомобілі, магістральні газо- та нафтопроводи);

6)     інструмент – різні інструменти, призначені для обробки сировини, матеріалів, напівфабрикатів (електродрилі, фарбопульти тощо), різні пристосування для пересування матеріалів під час їх обробки;

7)          виробничий інвентар та прилади – предмети виробничого призначення, які забезпечують виконання виробничих операцій (робочі столи, верстаки тощо), а також засоби для зберігання у виробничих приміщеннях рідин, сипучих матеріалів (чани, бочки тощо);

8)     господарський інвентар – конторський та господарський інвентар (канцелярські столи, друкувальні машинки, оргтехніка тощо);

9)     робочі та продуктивні тварини (коні, воли тощо);

10)       багаторічні насадження – плодово-ягідні, декоративні та інші насадження;

11)       капітальні витрати з поліпшення земель – витрати підприємства на меліорацію та зрошення земель;

12)       інші основні виробничі фонди – бібліотечні фонди, капітальні витрати на орендовані основні засоби та інші, які не ввійшли до попередніх груп.

4.        За використанням основні фонди поділяють на:

1)     діючі – всі основні фонди, що використовуються у господарській діяльності;

2)     недіючі – ті основні фонди, що не використовуються у даний період часу у зв’язку з тимчасовою консервацією підприємств або окремих цехів;

3)      запасні – різне устаткування, яке знаходиться у резерві та призначене для заміни об’єктів основних фондів, що вибули або ремонтуються.

5.             За належністю основні фонди підприємства поділяють на:

1)     власні, які повністю належать підприємству;

2)     орендовані, які є власністю інших підприємств і використовуються на даному підприємстві відповідно до договору оренди.

Для аналізу якісного стану основних фондів на підприємстві визначають їх структуру.

Розрізняють наступні види структур:

-    Виробнича (видова) структура – співвідношення різних груп основних виробничих фондів по матеріально-натуральному складу та їх доля в загальній середньорічній вартості. Найважливішим показником виробничої структури основних виробничих фондів є частка активної частини в їхній загальній вартості. При порівняні різних виробництв, та різних підприємств найбільш раціональна структура буде там, де вище активна частина основних виробничих фондів. Для удосконалення структури виробничих фондів необхідно збільшувати обсяг активної частини за рахунок пасивної. Виробнича структура на підприємстві залежить від факторів: особливості галузевої приналежності, форм організації виробництва, розміщення підприємства, технічного рівня виробництва, характеру та обсягу продукції, що випускається, форм відтворення основних фондів.

-    Технологічна структура – характеризує розподіл основних фондів по структурних підрозділах в процентному вираженні від їхньої загальної вартості.

-    Вікова структура – характеризує їх розподіл по вікових групах (до 5 років, від 5 до 10 років, т.д.).

Резервами поліпшення структури основних виробничих фондів є відновлення і модернізація устаткування, удосконалення структури за рахунок збільшення прогресивних видів верстатів, краще використання будинків, споруджень, установка додаткового обладнання, ліквідація зайвого та маловикористованого устаткування.                 

Види вартості основних фондів

Оцінка та облік засобів праці здійснюється в натуральній та вартісній формах.

Натуральна оцінка основних фондів, наприклад, наявні одиниці, одиниці потужності або продуктивності, одиниці, що характеризують розмір основних фондів, необхідна для обліку і планування окремих груп основних фондів, розрахунку виробничих потужностей, складання балансів обладнання і визначення ступеня його використання.

Грошова (вартісна) оцінка основних фондів необхідна для розв’язання наступних завдань:

-    визначення загального обсягу, динаміки та структури основних фондів;

-    оцінки розміру вартості, що переноситься на вартість готової продукції;

-    визначення зміни розміру основних фондів в окремих галузях і підприємствах за певний період.

Оцінка основних фондів підприємства – це грошове вираження їхньої вартості.

Використовують наступні види вартісної оцінки основних виробничих фондів:

1.     Оцінка за первинною вартістю – використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань.

Первісна вартість – це фактична вартість основних фондів на момент їх введення в дію, включає крім оптової ціни витрати на транспортування та установку за цінами того року, в якому ці витрати були понесені.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку «Первісна вартість основних фондів» до первісної вартості включають:

-        вартість підготовки майданчиків;

-        вартість доставки та розвантаження;

-        фактична ціна придбання основних фондів;

-        платежі, що здійснюються у зв’язку з придбанням прав на об’єкти основних фондів;

-        суми ввізного мита;

-        суми непрямих податків у зв’язку з придбанням (отриманням) прав на об’єкти основних фондів;

-        витрати зі страхування ризиків доставки основних фондів;

-        витрати на встановлення, монтаж, налагодження основних фондів;

-        інші витрати, безпосередньо пов’язані з доведенням основних фондів до стану, в якому вони придатні для використання із запланованою метою.

Первісна вартість визначається за формулою:

 ОФпер= Впр+ Втр+ Вмонт+ Вінш ;

де ОФпер – первісна вартість основних засобів, грн.

Впр – витрати на придбання об’єкту основних засобів, грн.

Втр – витрати, пов’язані з транспортуванням, грн.

Вмонт – витрати, пов’язані з монтажем, грн.

Вінш – інші витрати, пов’язані з доведенням основних фондів до придатного стану, грн.

2.          Оцінка за відновною вартістю – використовується при купівлі/продажу раніше придбаних основних фондів та при оцінці реальної вартості для проведення інвентаризації.

Відновна вартість основних фондів – це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за нинішніми цінами. Тобто сума коштів, яку необхідно було б витратити на придбання (або створення) такого самого засобу праці на дату складання звітності.

За допомогою відновленої вартості підприємства мають можливість об’єктивно оцінити справжню вартість основних засобів, точно визначити витрати на виробництво продукції, розмір амортизаційних відрахувань для подальшого відтворення.

3.       Оцінка за залишковою вартістю – характеризує реальну вартість та частину вартості основних засобів, яка ще не перенесена на готову продукцію.

Визначається як різниця між балансовою вартістю та сумою зносу перенесеної в процесі виробництва:

де ОФзал – залишкова вартість основних засобів, грн.

ОФпер – первісна вартість основних засобів, грн.

На – норма амортизації, %

Тк – нормативний термін корисного використання основних фондів.

Величина залишкової вартості зменшується по мірі збільшення терміну служби. На балансі підприємства основні засоби відображаються за їхньою залишковою вартість.

4. Оцінка за ліквідаційною вартістю – це залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття, тобто сума коштів, яку підприємство очікує отримати від реалізації після закінчення терміну корисного використання. Вона визначається за формулою:

ОФл = ОФрц - ОФзал

 де ОФл – ліквідаційна вартість основних фондів;

ОФрц – ринкова ціна об’єкта основних засобів, грн.

Балансова вартість – це сума, за якою об’єкт основних фондів включається до балансу після вирахування суми накопиченої амортизації.

Балансова вартість основних фондів при їхньому введенні в експлуатацію дорівнює первісній вартості. В міру зношення основних засобів їх балансова вартість (залишкова вартість) визначається як різниця між первісною вартістю і сумою зносу.

Балансова вартість групи основних фондів підприємства на початок розрахункового року обчислюється за формулою:

БВоф= БВо+ Вноф+ Вкр+ Врек- Ввив- А;                                 де   

БВо–   балансова   вартість   групи   основних   фондів групи на початок розрахункового року, що передував звітному, грн.

Вноф – сума витрат, понесених на придбання основних фондів, грн.

Вкр – витрати на здійснення капітального ремонту, грн.

Врек – витрати на реконструкцію, модернізацію та інших оновлень основних фондів, грн.

Ввив – сума виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував розрахунковому;

А – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував розрахунковому, грн.

Для проведення аналізу використання основних засобів використовують показник середньорічної вартості основних фондів, величина якого характеризує зміну вартості основних фондів протягом року з врахуванням введених та відтворених об’єктів і вирахуванням виведених з експлуатації зношених основних засобів.

Середньорічну вартість основних фондів визначають за формулою:

де ОФпоч – вартість основних фондів на початок року, грн.;

ОФвв – вартість введених протягом року основних фондів, грн.

Твв – кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонували введені основні фонди;

ОФвив – вартість виведеннях основних фондів протягом року, грн.

Твив – кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

              Спрацювання основних фондів та форми його усунення

 В процесі виробничого використання основні фонди поступово спрацьовуються (зношуються) і в результаті втрачають свою первісну і споживчу вартість. Економічна сутність зносу полягає у втраті фондами їхньої вартості. Для отримання об’єктивної оцінки стану основних фондів треба враховувати їх фізичний та моральний знос.

Основні виробничі фонди піддаються фізичному та моральному спрацюванню.

Фізичне спрацювання (зношення) – це втрата основним фондом своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей (зниження продуктивності, втрата частини функцій).

Фізичне спрацювання відбувається як під час роботи основних засобів так і при їх бездіяльності. Ступінь фізичного зношення працюючих основних фондів залежить від: первісної якості основних фондів та технічної доскональності, особливостей технологічного процесу, ступеня їхньої експлуатації; рівня агресивності середовища; рівня кваліфікації обслуговуючого персоналу, тощо. Бездіяльні основні фонди зношуються по наступним причинам – корозія, короблення і гниття дерев’яної частини тощо.Розрізняють фізичне часткове та фізичне повне спрацювання.

Часткове фізичне зношення – споживчі якості основних фондів можна відновити за рахунок ремонту.

Повне зношення – зумовлює необхідність ліквідації спрацьованих фондів та заміни їх новими.

Моральне спрацювання – це зменшення вартості основних фондів розвитку технічного прогресу та зростання продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці, а також у результаті створення нових, більш продуктивних та економічно вигідних машин. Розрізняють:

-    моральний знос першої форми – виникає коли основні фонди з аналогічними споживчими властивостями (продуктивністю, експлуатаційними характеристиками) з’являються на ринку за більш низькою ціною.

 -         моральний знос другої форми – відбувається тоді, коли за тією самою ціною на ринку з’являються основні фонди з більш високими споживчими властивостями, що в свою чергу призводить до зниження корисності діючих основних засобів.

Фізичне та моральне старіння можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення:

1.        Просте відтворення – здійснюється через систему планово-попереджувальних ремонтів:

-   малий ремонт – змінюються швидкозношувані деталі з терміном служби, що дорівнює міжремонтному періоду, без простою обладнання;

-             середній ремонт – проводиться заміна лише зношених частин і поновлення малозношених;

-             капітальний ремонт – проводиться повний демонтаж обладнання з заміною всіх зношених деталей та вузлів. Після капітального ремонту технічні параметри обладнання мають наблизитись до початкових;

2.     Розширене відтворення здійснюється через:

-                 нове будівництво – спорудження окремих виробничих об’єктів, що здійснюються на нових майданчиках;

-                 розширення діючого підприємства – спорудження додатково-виробничих комплексів, нових цехів, або розширення існуючих;

-                 реконструкція діючого підприємства – повне або часткове переобладнання виробництва, будівництво нових або розширення існуючих допоміжних та обслуговуючих об’єктів;

-                 технічне переозброєння – передбачає підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізація і автоматизація виробничих процесів;

-                 модернізація – оновлення основних засобів з метою повного або частково усунення морального зношення другої форми і підвищення техніко-економічних показників до рівня аналогічного обладнання більш досконалих конструкцій.

          Амортизація основного капіталу

Поступове відшкодування вартості фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів, здійснюється за допомогою амортизації.

Амортизація – це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їхнього повного відновлення.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів підприємства відраховують певні суми грошей відповідно до розмірів їхнього зносу (фізичного та морального), які вносять до собівартості новоствореної продукції. Ці відрахування називаються амортизаційними.

Амортизаційні кошти надходять підприємству у складі виручки від реалізації готової продукції (робіт, послуг) і накопичуються для подальшого використання як джерела відтворення вартості основних засобів в амортизаційному фонді. Амортизаційний фонд накопичується підприємствами поступово і використовується для вкладень в основні засоби не відразу, а в міру накопичення коштів. Тому якийсь час кошти амортизаційного фонду є вільними, вони або відкладаються на банківських рахунках, або вкладаються підприємствами в оборотні засоби і засоби обігу.

Амортизаційні відрахування здійснюються за певними нормами.

Норма амортизації – це встановлений річний (квартальний) відсоток відшкодування вартості зношеної частини основних фондів, вони мають бути економічно обґрунтованими і спрямованими на своєчасне відшкодування основних фондів.

Нарахування амортизації основних засобів відбувається за наступними методами:

1. Прямолінійний метод.

Річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних засобів. При використанні цього методу вартість об’єкта основних засобів списується однаковими частками протягом усього періоду його експлуатації. Це найпоширеніший метод нарахування амортизації основних засобів підприємств і організацій.

Перевагами прямолінійного методу є передусім простота розрахунку амортизації, а також можливість рівномірного розподілу амортизації в кожному звітному періоді.

Недоліки цього методу полягають у тому, що при його застосуванні не враховується моральний знос об’єкта, а також необхідність збільшення затрат на ремонт в останні роки експлуатації основних засобів порівняно з початком використання.

2. Метод зменшення залишкової вартості.

Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та річної норми амортизації. Метод зменшення залишкової вартості ґрунтується на тому, що новий об’єкт основних засобів дає велику віддачу на початку терміну експлуатації і тому економічно обґрунтовано нарахування більшої суми амортизації у першому році використання об’єкта і поступове її зменшення надалі. Цей метод слід використовувати у разі, коли передбачається наявність ліквідаційної вартості.

3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості.

Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного періоду (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та подвоєної річної норми амортизації.

Річна норма визначається виходячи із норми амортизації, обчисленої за прямолінійним методом або діленням 100 на кількість років корисного використання (експлуатації) об’єкта основних засобів.

Сума амортизації останнього року при цьому методі визначається як різниця між первісною вартістю та зносом об’єкта на початок останнього року експлуатації і його фактичною ліквідаційною вартістю.

4.                  Кумулятивний метод (метод суми чисел).

Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта, який розраховується діленням кількості років, що залишається до кінця очікуваного строку використання об’єкта основних засобів, на суму чисел років його корисного використання.

5   Виробничий метод.

Місячна (квартальна) сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного (квартального) обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

Виробничий метод нарахування амортизації доцільно застосовувати у разі, коли обсяги виконання робіт можуть бути визначені достатньо точно.

 Система показників відтворення та ефективності використання основного капіталу підприємства

Для характеристики ефективності основних фондів використовують ряд показників, які можна поділити на два блоки: загальні (узагальнюючі) і часткові (окремі, індивідуальні).

Загальні показники залежать від багатьох техніко-організаційних та економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів.

І. Показники ефективності використання основних фондів:

 1. Одним з основних загальних показників, який найпоширеніший у практиці, є фондовіддача (Фв):

де ВП – обсяг виготовленої продукції у звітному періоді, грн.

ОФ ср - середньорічна вартість основних фондів 

Показник фондовіддачі відображає ту кількість продукції, яка виробляється однією гривнею вартості основних виробничих фондів, він показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні виробничі фонди.

2. Оберненим до фондовіддачі показником є фондомісткість (Фм), яка визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до обсягу виготовленої продукції:

Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними фондами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість – до зменшення.

3. Показником, що характеризує озброєність одного працівника основними виробничими фондами, є показник фондоозброєності праці (Фоз), який визначають шляхом ділення середньорічної вартості основних фондів на середньооблікову чисельність персоналу:

де Ч – середньооблікова чисельність персоналу, чол.

4. Показником ефективності використання основних фондів є рентабельність (прибутковість) (Роф) основних фондів. Цей показник визначається за формулою:

де ЧП – чистий прибуток за звітний період, грн.;

ВП – валовий прибуток підприємства, грн.

Показник рентабельності основних фондів можна визначити за валовим та чистим прибутком. У першому випадку рентабельність характеризує ефективність використання основних фондів у виробничій діяльності підприємства, у другому – в звичайній та надзвичайній діяльності підприємства в цілому.

ІІ. Показники використання активної частини основних фондів:

1.  Коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування характеризує рівень його завантаження у часі й визначається співвідношенням часу фактичної роботи устаткування за рік до часу його ймовірної експлуатації:

де Кекс – коефіцієнт екстенсивного завантаження;

Тф – час фактичної роботи устаткування (дійсний фонд), год. ;

Тн – час ймовірної експлуатації устаткування (номінальний фонд), год./рік.

2. Коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткування характеризує рівень завантаження устаткування за продуктивністю та визначається відношенням фактичної продуктивності устаткування, що використовується на підприємстві, до його нормативної продуктивності, тобто технічно- обґрунтованої, прогресивної:

де Кінт – коефіцієнт інтенсивного завантаження;

Оф – фактичний випуск продукції устаткуванням за одиницю часу у натуральному виразі, шт.;

Он – технічно обґрунтований випуск продукції за одиницю часу (цей показник визначається на основі паспортних даних устаткування), шт.;

Тф.пр – фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, нормо – год.;

Тн.пр – технічно обґрунтована норма часу на одиницю продукції, нормо-год.

3. Коефіцієнт інтегрального використання відображає рівень використання устаткування як у часі, так і щодо продуктивності й визначається як добуток коефіцієнтів екстенсивного та інтенсивного завантаження:

ІІІ. Показники відтворення основних фондів:

1.       Коефіцієнт вибуття (Квиб) – характеризує інтенсивність вибуття основних фондів та визначається за формулою:

де ОФвив – вартість виведених протягом року фондів;

ОФпоч.р – вартість фондів на початку року.

2. Ступінь оновлення основних фондів вимірюють за допомогою коефіцієнта оновлення (Кон), який відображає частку введених в дію у даному періоді основних фондів:

де ОФвв – вартість введених протягом року фондів;

ОФкр — вартість основних фондів на кінець періоду.

Позитивною в діяльності підприємства є ситуація, коли вартість введених у дію основних фондів перевищує вартість основних фондів, що вибули з експлуатації.

3. Для цього розраховується коефіцієнт приросту основних фондів (Кпр):

Успішне функціонування основних фондів та виробничих потужностей залежить від того, як саме реалізуються екстенсивні та інтенсивні фактори кращого їх використання.

Екстенсивне поліпшення використання основних фондів і виробничих потужностей означає: по-перше, збільшення часу функціонування основного устаткування і, по-друге, підвищення частки діючого устаткування в складі всього устаткування, наявного на підприємстві.

Основними напрямами збільшення часу функціонування устаткування є:

-                 скорочення та ліквідація внутрішньозмінних простоїв шляхом підвищення рівня організації виробництва (повне і своєчасне забезпечення робочих місць інструментами, матеріалами, напівфабрикатами, деталями);

-                 підвищення якості ремонтного обслуговування устаткування;

-                 скорочення цілодобових простоїв устаткування,

-                 підвищення коефіцієнта змінності його роботи.

Важливим напрямом підвищення ефективності використання основних фондів є зменшення кількості недіючого устаткування, виведення з експлуатації зайвого та швидке залучення у виробництво невстановленого устаткування.

Набагато ширші можливості має інтенсивне поліпшення використання основних фондів та виробничих потужностей, яке передбачає підвищення ступеня завантаження устаткування за одиницю часу. Підвищення інтенсивного завантаження устаткування може бути досягнуто шляхом модернізації діючого устаткування, машин та механізмів, встановлення оптимального режиму їхньої роботи.

Досить значними резервами кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей є удосконалення структури основних виробничих фондів. Оскільки збільшення випуску продукції досягається тільки в провідних основних цехах, то важливо підвищувати їхню частку в загальному обсязі основних фондів. Збільшення основних фондів допоміжного виробництва веде до зростання фондомісткості продукції, оскільки безпосередньо обсяги продукції воно не збільшує, але й без пропорційно розвинутого допоміжного виробництва основні цехи з повною віддачею не можуть функціонувати. Тому необхідно встановлювати оптимальну виробничу структуру підприємства — важливий напрямок кращого використання основних фондів. Резервом кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів та виробничих потужностей – є швидке освоєння проектних потужностей, введення в дію нових технологічних ліній, агрегатів, устаткування.

             Сутність і класифікація оборотних коштів підприємства.

 В процесі виробництва продукції предмети праці споживаються в повному обсязі. Одночасно, деякі кошти підприємства знаходяться в процесі кругообігу. В цілому ці елементи є складовими оборотного капіталу, або оборотними засобами виробництва.

Оборотний капітал – це засоби виробництва, що беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого переносять цілком свою вартість на вартість виготовленої продукції.

В економічні й літературі поряд з поняттям «оборотний капітал» використовують поняття «оборотні кошти».

Оборотні кошти – це кошти підприємства, що авансуються у створення оборотного капіталу (оборотних фондів) та капіталу обігу (фондів обігу). Оборотні кошти на підприємстві забезпечують непереривність виробничого процесу – його кругообіг.

Склад оборотних коштів:

Оборотні фонди в процесі виробництва повністю споживаються, утворюють предмети праці та змінюють свою натуральну форму і фізико-хімічні властивості.

Виробничі запаси складаються з наступних складових:

-          матеріальні ресурси, які вже поступили на підприємство, але ще не піддавались обробці або використанню: сировина, основні і допоміжні матеріали, покупні напівфабрикати, комплектуючі вироби, паливо, тара, запасні частини;

-          малоцінні та швидкозношувані предмети, які призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва і адміністративних потреб.

 Незавершене виробництво – продукція, яка перебуває на різних стадіях процесу її виготовлення (наприклад, деталі, вузли, вироби, обробка яких незакінчена). Незавершене виробництво на підприємствах, які виконують роботи та надають послуги, складається з витрат на виконання незакінчених робіт (послуг).

Витрати майбутніх періодів – витрати, оплачені в звітному періоді, які належать до наступного облікового періоду (наперед сплачені наперед орендна плата, страховка, рекламні послуги тощо). Ці витрати відрізняються від незавершеного виробництва тим, що, будучи понесеними одночасно або протягом незначного проміжку часу, вони відносяться на собівартість виготовленої продукції не відразу, а поступово.

Фонди обігу, в свою чергу, пов’язані з обслуговуванням процесу виробництва товарів, але не беруть участь у створенні вартості продукції.

До фондів обігу відносять:

Готова продукція – продукція, що виготовлена на підприємстві та призначена для продажу і відповідає технічним та якісним характеристикам, передбаченим договором або іншим нормативно – правовим актам, а також та продукція, яка відправлена, але ще не оплачена.

Відвантажена продукція зі складу, але не оплачена покупцями.

Грошові кошти та їх еквіваленти включають як реальні гроші, які перебувають в касі підприємства, на банківських рахунках в національній чи іноземній валюті, в дорозі, так і у формі грошових документів.

Класифікація оборотних коштів:

1.   За елементами оборотні кошти поділяються на:

-     запаси,

-     дебіторська заборгованість,

-     поточні фінансові інвестиції,

-     грошові кошти та їх еквіваленти,

-     витрати майбутніх періодів та інші

2.   За характером участі в операційному циклі:

-  оборотні фонди – оборотні засоби, які обслуговують виробничий цикл, до них відносять виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

-  фонди обігу – оборотні засоби, що обслуговують фінансовий (грошовий) цикл, до них відносять: готову продукцію, грошові кошти та їх еквіваленти, дебіторська заборгованість.

3.    За характером фінансових джерел:

-  валові оборотні кошти – характеризують загальний їх обсяг, який сформований за рахунок власних і залучених коштів.

-  чисті – оборотні кошти     утворені як за  рахунок  власних коштів підприємства, так і його довгострокових зобов’язань.

-  власні – оборотні кошти формуються виключно за рахунок власних коштів підприємства.

Оскільки підприємство не використовує залучені кошти для фінансування оборотного капіталу, то сума чистих і власних оборотних коштів співпадає.

4.    За періодом функціонування оборотних коштів:

-  постійна частина – представляє собою незмінну частину їх розміру, яка не залежить від сезонних чи інших коливань виробництва і не пов’язана з формуванням виробничих запасів, їх цільовим призначенням.

-  змінна частина оборотних засобів – коливається відповідно до сезонних змін обсягу виробництва і реалізації продукції, необхідністю формування в окремі періоди господарської діяльності запасів сезонного зберігання.

5.         За рівнем охоплення нормуванням оборотні засоби:

-  нормовані – елементи оборотних засобів, мінімальні запаси яких можуть бути розраховані з достатнім ступенем точності. До нормованих належать виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція на складі, витрати майбутніх періодів.

-  ненормовані – ті елементи оборотних засобів, мінімальні запаси яких буває складно визначити.

              Характеристика структури оборотних коштів в процесі кругообігу

 Стадії кругообігу оборотних коштів забезпечують безперебійну роботу підприємства. Якщо до оборотних коштів входить значна частина елементів, в цьому випадку доцільно визначати їх структуру.

Структура оборотних коштів – це питома вага вартості окремих статей оборотних фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів.

Структура оборотних коштів залежить від складу і структури витрат на виробництво продукції на підприємстві, умов поставок матеріальних ресурсів і цінами на них, умов реалізації продукції та проведення розрахунків.

Вона формується під впливом ряду факторів: виробничий напрям, рівень інтенсивності і ступінь розвитку підприємства. Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені застосовуваними технологіями і формами організації виробництва.

Оборотні кошти знаходиться у постійному русі, послідовно проходячи всі стадії кругообігу. Їх запас на кожній стадії повинен бути таким, щоб забезпечити неперервну роботу підприємства. Загальний обсяг авансованих вкладень в оборотний капітал залежить від таких факторів: обсягу виробництва продукції; умов матеріально-технічного постачання; умов реалізації і розрахунків; собівартості власних і вартості покупних матеріальних цінностей, що споживаються в процесі виробництва; виробничого напрямку підприємства і рівня розвитку головної галузі.

Забезпеченість підприємства оборотними коштами визначається за такими показниками:

- ступінь забезпеченості підприємства оборотними коштами, що розраховується як частка ділення їх фактичної наявності на кінець року на сукупний норматив цих засобів;

- вартісне співвідношення між оборотними й основними фондами, яке визначається діленням середньорічної вартості оборотних фондів на середньорічну вартість основних виробничих фондів.    

 Потреба в оборотному капіталі, необхідна для забезпечення ефективного і безупинного функціонування виробництва, істотно залежить від часу знаходження авансованих коштів на кожній стадії кругообігу, що відбувається в такій послідовності:

             Визначення потреби в оборотному капіталі та джерела фінансування

 Недостатність джерел формування оборотних коштів призводить до недофінансування господарської діяльності та до фінансових ускладнень. Наявність зайвих джерел оборотних коштів на підприємстві сприяє створенню наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, відволіканню оборотних коштів з господарського обороту, зниженню відповідальності за цільове й раціональне використання як власних, так і позичених коштів.

В структурі джерел формування оборотних засобів розрізняють: власні джерела; позикові кошти; додатково залучені кошти.

Власними називаються кошти підприємств, якими вони покривають мінімальні розміри оборотних активів (запасів і витрат), необхідні для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва та реалізації продукції. Вони постійно перебувають на підприємстві і строк користування ними не встановлюється. У цьому разі важливо забезпечити відповідність власних джерел фактичній наявності оборотних активів, оскільки і їх надлишок або нестача негативно впливають на ефективність їх використання і виробництво загалом.

Нині більшості підприємств народного господарства України притаманна нестача оборотних активів, що є однією з основних причин їх збиткової роботи.

Позиковими є кошти, які підприємства отримують у вигляді банківських кредитів з метою створення сезонних запасів матеріальних цінностей та покриття витрат виробництва. Ці кошти надаються підприємствам на певний строк, після завершення якого вони мають бути повернені банку.

Додатково залученими називаються кошти, що не належать підприємству, проте внаслідок діючої системи розрахунків перебувають у його обігу.

Порядок формування джерел створення оборотних активів на підприємствах залежить від форми власності, покладеної в основу функціонування підприємства, специфіки його організаційної побудови та інших факторів.

Раціональне формування названих джерел оборотних коштів має значний вплив на процес виробництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети з мінімально необхідними за даних умов оборотними коштами.

Потреба в оборотних засобах, що необхідні підприємству для забезпечення нормальної діяльності, встановлюється нормуванням, яке охоплює дві стадії: розроблення діючих норм оборотних засобів та розрахунок їх щорічних нормативів.

Нормування – це процес обчислення тієї частини оборотних засобів, яка потрібна підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків.

Основним завданням нормування оборотних коштів є розроблення економічно обґрунтованих норм та нормативів власних оборотних засобів, які забезпечують прискорення обігу та найбільш ефективне використання матеріальних і фінансових ресурсів.

При розрахунку нормативу власних оборотних активів необхідно виходити з:

-          виробничого напряму підприємства;

-          планів виробництва та реалізації продукції, її собівартості;

-          норм витрат і запасів товарно-матеріальних цінностей, що передбачені у

планах виробництва та матеріально-технічного забезпечення;

-    умов розрахунків із заготівельниками та постачальниками.

Норма – це відносна або мінімальна величина оборотних засобів, що обчислена у встановленому порядку за кожним їх видом, яка необхідна для розрахунку нормативу. За окремими видами оборотних засобів норма розраховується в абсолютних величинах (гривнях), за іншими – у відносних величинах (днях, відсотках). Розроблені норми діють протягом декількох років і переглядаються при зміні технології виробництва, номенклатури продукції, що виробляється, умов матеріально-технічного забезпечення тощо.

Норматив – це мінімальний розмір власних оборотних засобів у грошовому виразі, необхідний підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків.

Особливістю в обчисленні нормативів оборотних засобів є те, що за окремими їх видами (наприклад, незавершеному виробництві) нормативи встановлюються в обсязі повної потреби підприємства в них, а за іншими (сировиною та основними матеріалами, пальним, запасними частинами, тарою, допоміжними та іншими матеріалами) – у розмірі мінімальної потреби.

Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів:

- аналітичний (дослідно-статистичний) – передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей із подальшим коригуванням фактичних запасів та вилученням із них надлишкових.

- коефіцієнтний – полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на обсяг цих коштів.

- прямого рахунку – це науково обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничими запасами, незавершеним виробництвом, витратами майбутніх періодів, залишками готової продукції).

Оцінка ефективності використання оборотного капіталу та шляхи прискорення його оборотності

 Ефективність використання оборотних коштів на підприємстві характеризується швидкістю їхнього обороту (оборотністю).

Для оцінювання ефективності використання оборотних фондів використовують наступну систему показників.

Коефіцієнт оборотності (Коб) (кількість оборотів) - розраховується шляхом ділення вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період.

Коефіцієнт оборотності показує, скільки оборотів здійснили оборотні кошти за певний період, і розраховується за формулою:

де Коб – коефіцієнт оборотності, оборотів;

ВРП – вартість реалізованої продукції, грн. ;

ОК – середній залишок оборотних коштів, грн.

Середній залишок оборотних коштів розраховують за формулою середньої хронологічної:

де ОК1,...п-1 – розмір оборотних коштів на початок кожного місяця (кварталу) розрахункового періоду, грн.;

ОКп – величина оборотних коштів на початок першого місяця (кварталу) наступного періоду, грн.;

п – загальна кількість місяців (кварталів).

Розрахунковим періодом, за який визначають обсяг реалізованої продукції та середні залишки оборотних коштів, може бути місяць (30 днів), квартал (90 днів) та рік (360 днів).

Показником, оберненим коефіцієнту оборотності, є коефіцієнт завантаження оборотних коштів К(зав), який показує, скільки оборотних коштів припадає на одну грошову одиницю реалізованої продукції за певний період. Розмір цього показника обчислюється за формулою:

Тривалість одного обороту (швидкість обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів у розрахунковому періоді і коефіцієнта оборотності за той же період:

Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може бути використаний показник рентабельність (віддачі) оборотних коштів, який являє собою відношення прибутку від реалізації продукції до середніх залишків оборотних коштів:

де Рок – рентабельність оборотних коштів, %;

ВП (ЧП)- валовий (чистий) прибуток, грн.

Для розрахунку рентабельності оборотних коштів можна використовувати різні види прибутку, основні з них – валовий та чистий. Залежно від цього отримуємо і відповідні показники рентабельності оборотних коштів – валову або чисту рентабельність.

Оцінка ефективності використання матеріальних ресурсів здійснюється за системою показників:

-   Матеріаломісткість продукції – узагальнюючий вартісний показник, який визначається як співвідношення суми матеріальних витрат до вартості виготовленої продукції. Він показує, скільки матеріальних витрат припадає на кожну гривню виготовленої продукції.

-       Матеріаловіддача продукції – обернений до матеріаломісткості показник, що характеризує вихід продукції з кожної гривні затрачених матеріальних ресурсів і розраховується як співвідношення вартості продукції до суми матеріальних витрат.

-       Питома вага матеріальних витрат у собівартості продукції обчислюється як відношення матеріальних витрат до собівартості виготовленої продукції. Цей показник відображає не тільки рівень використання матеріальних ресурсів, але й структуру витрат виробництва, тобто чи є воно матеріаломістким.

-       Коефіцієнт використання матеріалів визначається як відношення суми фактичних матеріальних витрат до величини матеріальних витрат, і нарахованої виходячи з планових калькуляцій і фактичного випуску та асортименту продукції. Він відображає рівень ефективності використання матеріалів, дотримання норм витрачання матеріалів. Якщо коефіцієнт використання більше 1, то це свідчення перевитрат, а якщо менше 1 – економії матеріальних ресурсів.

 

Ефективне використання оборотних коштів є одним із першочергових завдань підприємства в сучасних умовах і забезпечується це прискоренням їх оборотності на всіх стадіях кругообігу.

На стадії створення виробничих запасів – це раціональне їх використання; ліквідація наднормативних запасів матеріалів; удосконалення нормування; поліпшення організації постачання, у тому числі через установлення чітких договірних умов і забезпечення їх виконання, оптимальний вибір постачальників, налагодження роботи транспорту; поліпшення організації складського господарства, зокрема впровадження комплексної механізації та автоматизації вантажно-розвантажувальних робіт на складах.

На стадії незавершеного виробництва – впровадження прогресивної техніки та технології, зокрема безвідхідної та маловідходної; розвиток стандартизації й уніфікації; удосконалення форм організації виробництва; удосконалення системи економічного стимулювання, економного використання сировинних та паливно-енергетичних ресурсів; удосконалення використання основних фондів, насамперед їх активної частини.

На стадії обігу – це раціональна організація збуту готової продукції, застосування прогресивних форм розрахунків; своєчасне оформлення документації та прискорення її руху; дотримання договірної та платіжної дисципліни.